Людина та війна в епістолярній спадщині

Людина та війна в епістолярній спадщині

 

Виставка «Людини та війна в епістолярній спадщині»

 

 

В Музеї історії м. Кам’янське 15 березня цього року, напередодні 75- річчя Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 – 1945 рр. і відзначення Дня пам’яті та примирення, відкрилася виставка «Людина і війна», створена на основі епістолярної спадщини – листів періоду війни, що зберігаються в фондах Музею.

Представлені наративи дозволяють зовсім по-іншому, нетрадиційно – без надмірної героїзації подій  і трагічного розпачу, з іншого боку подивитися на окрему людину в надзвичайно складних воєнних випробуваннях її ж очима. Страх і віра, відчай і надія, любов і ненависть, людяність і жорстокість, розлука та очікування, відвертість і замовчування, – всі ці переживання лягли словами на пожовклому від часу папері листів, записок, поштових карток. Фронтові листи суворого 41-го, зокрема, Івана Онищенка, Петра Богдановича, Миколи Рутковського, Миколи  Богданова сповнені переживань про рідних – батьків, дружин, дітей, і, водночас, підкріплення: «Неудачи временные…», «Не поддавайтесь панике», «Приходится скрываться в лесах, но это не трусость…». Рядки листів 1942 – 1943 рр. Олександра Скоріна, Веніаміна Панфілова лаконічні, стримані, але за кожним словом розгортається трагізм війни: «Нахожусь в огне сражений…», «Побывал в разных переплетах, не верится, что уцелел», «Выстоим…» Підцензурність не дозволяла писати всю правду, привчала до недомовленостей, як видно з листа від 9 липня 1943 р. Сергія Дуденка: «Через два часа на погрузку для отправки на фронт, куда неизвестно. Сами должны понимать». Наум Івашина з-під Сталінграда в листопаді 1942 р. писав другу теж без точного позначення місця подій: «Наступление продолжается. Поля усеяны битыми фрицами, разбитыми танками». А в жовтні 1943 р.: «Мы пьем Днепровую воду!». Виставка правцюватиме до 15 травня 2020 р.

З дороги в неволю, з далекої чужої Німеччини летіли ластівки-листи до рідних домівок від ув’язнених і остарбайтерів. «Будете ли читать мой последний привет, в который хочу вложить всю любовь, нежность к вам? Едем в Германию», – писала Тамара Дуракова. Серед представлених епістоляріїв вісточки зі шпиталів, нерідко написані медсестрами на прохання поранених. «Ранило при наступлении… Счастье, что не задело позвоночник», –  розповідав у листі, написаному в серпні 1941 р., Іван Онищенко. І листи-похоронки… «Ваш брат Лев Ильич погиб в воздушном бою» (про загибель Л. Макаревича, червень 1944 р.).  «Капитан Остапенко Павел Антонович погиб смертью героя…» (травень 1944 р.).

Діти і війна, доля жінки – фронтовички, дружини, матері, – ці моменти листи висвітлюють зовсім інакше, ніж навіть художні твори. Вражає сила любові, що все долає й усе перемагає. Як не згадати вірш Костянтина Симонова, який завчали, переписували, надсилаючи матерям, коханим, дружинам. «Жди меня, и я вернусь! Всем смертям назло…», – писав своїй мамі з фронту в 1943 р. Петро Агарков. Серед тих дружин, які дочекалися своїх чоловіків, була Віра Носко, «Верочка, родная, любимая…» – саме так звертався до неї Василь Калюжний. У своєму листі 29 травня 1945 р. вона писала: «Дорогой Васинька! Соколик! Готовлюсь к встрече. Неожиданно постучишь ко мне в дверь, и я услышу твой голос…»

Голоси з минулого – насторожені та впевнені, суворі та ніжні – просто живі, говорять до наших сердець на виставці, створеній за листами війни. Чекають, щоб їх почули.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *