Війна вимірюється не лише квадратними кілометрами втрачених територій чи сухими цифрами у зведеннях. Насамперед вона залишає глибокі шрами на долях людей, змушених покинути власні домівки, вулиці дитинства та звичний уклад життя. У липні 2026 року в Музеї історії міста Кам’янське офіційно стартував масштабний мистецький проєкт «Музей покинутих міст», який має на меті перетворити біль утрати на спільний культурний маніфест і простір терапії пам’яттю.
Ініціатива втілюється у життя Громадською організацією «Кам’янське. Історичний простір “Коло Мамая”» у тісній співпраці з Музеєм історії міста Кам’янського за фінансової та інформаційної підтримки Українського культурного фонду (УКФ) у межах конкурсної програми «Культура. Регіони».
Офіційний старт і діалог із громадами
Старт липневому етапу реалізації проєкту дав пресбрифінг, що відбувся 8 липня. У ньому взяли участь як автори ідеї — директорка музею Наталія Буланова, художник-дизайнер Олег Кіналь та співкураторка Ганна Ярова, — так і діячі культури й мистецтва з різних куточків України, які долучилися до обговорення через Zoom-зв’язок.
Особливою складовою презентації стало залучення представників гуманітарних хабів, зокрема Центру підтримки переселенців «ЯМаріуполь» та Авдіївського ХАБу «ВПОраємось». Це підкреслило головну місію музею: бути ніби «цифровим домом» для майже 35 тисяч ВПО, які знайшли прихисток у Кам’янському, та дати їм відчуття, що їхнє минуле не зникло безвісти.
Мистецькі візії та Open Call
Упродовж місяця команда проєкту проводила глибоку роботу з арт-спільнотою. Було оголошено всеукраїнський Open Call для митців, які працюють у техніках живопису, графіки, скульптури та просторових інсталяцій.
Ключовим моментом підготовки стали кураторські Zoom-зустрічі. Організатори наголошують: обговорення концепцій ще на етапі створення робіт є критично важливим, адже працювати з темами травми та втраченого дому потрібно етично й чутливо. Виставка, проведення якої заплановане з 15 вересня по 31 жовтня 2026 року, замислюється як єдиний виставковий організм із власною драматургією, де фізичні артефакти переплітатимуться з концептуальними інсталяціями («Двері в нікуди», «Скляний купол», «Насіння під руїнами»).
До проєкту вже приєдналися автори з різних куточків України та закордону:
• Ірина Кравченко з Вінниці передала полотно «Повернення додому», створене на початку повномасштабного вторгнення під впливом подій у Маріуполі;
• Микола Солом’яний з Харкова представляє серію робіт про вкрадене дитинство та незламність українських міст;
• Галина Шевцова, яка нині творить у Варшаві, надала колажі з історією врятованої з пожежі козулі Анни — символу стійкості та беззахисності жертв війни;
• Вікторія Тарабан із Сум долучилася із серією графічних щоденників «Поранені міста».
Голоси та реліквії: живий архів пам’яті
Окрім художньої експозиції, липень запам’ятався активним збором усних історій та речей пам’яті від мешканців окупованих чи зруйнованих міст.
Своїми долями та пережитим досвідом вже поділилися ексдиректорка Донецького художнього музею Галина Чумак, художники Анжела та Євген Прокоф’єви з містечка Кам’янське на Запоріжжі, Альона Степашко з херсонської Великої Олександрівки, майстер вишивки Костянтин Діденко з Бахмута та громадська діячка з Очеретинської громади Ольга Бойко.
Справжньою окрасою майбутньої виставки стануть і родинні реліквії. Так, нова мешканка Кам’янського Тетяна Сєчина передала на тимчасове експонування автентичний весільний рушник своїх бабусі й дідуся 1923 року видання, вивезений із Добропілля, а також дідусів «Кобзар» 1939 року та давній керамічний глечик.
Що далі?
Команда проєкту продовжує фіксувати свідчення та приймати заявки від митців до 1 серпня. Липень показав: «Музей покинутих міст» — це не просто про споглядання трагедії. Це простір взаємодії, відродження та пам’яті, яка єднає покоління й повертає віру в майбутнє відбудованої України.