Український вимір професора Брехуненка
10 квітня в Музеї історії Кам’янського відбулась творча
зустріч викладачів історії та місцевих шанувальників історії з
професором Віктором Брехуненком, відомим українським
істориком, доктором історичних наук, завідувачем відділу
Інституту української археографії та джерелознавства імені
М. Грушевського НАН України. Науковець презентував
кам’янчанам ґрунтовне видання, що нещодавно побачило світ. Це
монографія «Просторові межі українського світу: комплекс
уявлень та їхня реалізація в ранньомодерній Україні (XVI-XVIII
ст.)», написана ним у співавторстві з професорами Андрієм
Зайцем і Петром Бойком.
Після презентації, що викликала великий інтерес аудиторії,
історик погодився на ексклюзивне інтерв’ю для нашої газети, яке
ми з задоволенням презентуємо увазі читачів.
Віктор Анатолійович Брехуненко народився 7 листопада 1965
року в місті Долинська, Кіровоградська обл. Здобув освіту в
Дніпропетровському державному університеті, факультет історії.
Доктор історичних наук, професор, завідувач відділу актової
археографії Інституту української археографії та джерелознавства
імені М. Грушевського Національної Академії наук України.
Спеціалізується на історії українського козацтва, Гетьманщини,
українсько-російських відносин. Автор більше ста наукових праць.
Серед них монографії «Стосунки українського козацтва з Доном у ХVI
– середині ХVIІ ст.», «Московська експансія і Переяславська рада»,
«Козаки у Хотинській війні 1621 р.», «Україна й українці. Ім'я як поле
битви» та ін.; збірники документів «Джерела з історії жовтоводської
битви», «Документи українського козацтва XVI – першої половини XVIІ
ст.» тощо. Співавтор видавничих проєктів науково-популярної
літератури: «Про Україну з гонором і гумором», «Геноцид українців»,
«Друга світова. Український вимір».
– Пане Вікторе, враховуючи те, що ми переживаємо один з
найдраматичніших періодів української історії, як би не хотілось
зосередити нашу бесіду на славних часах козаччини, тему сучасної
російсько-української війни не оминути. Крім того, нинішній
московський правитель проявляє дедалі більший, майже
маніакальний інтерес до історії. Згадати хоча б недавнє інтерв’ю
Такеру Карлсону, коли він майже годину торочив про власне
бачення минулого.
Чим це, на Вашу думку викликано, адже жоден із сучасних
політиків, включаючи тих, хто теж представляє колишні великі
імперії, і вважається схильним до авторитаризму – Ердоган, Орбан,
Сі Цзіньпін – не схильні так мусолити старі історичні й географічні
карти?

– Тут все очевидно – брутально поправши міжнародне право,
зламавши системи колективної безпеки, які світове співтовариство з
такими зусиллями вибудовувало після Другої світової війни, заради
унеможливлення повторення чогось подібного, путін намагається
довести правомірність своїх претензій до України, якось виправдати
власні агресивні дії.
Жодного юридично-правового обґрунтування цих злочинів просто
не існує, тому він і змушений звертатись до історичних міфів,
розповідати про образи, якісь територіальні втрати, яких росіяни
зазнали у ХХ столітті. Але все це – на рівні таксиста, який любить
демонструвати пасажирам свою обізнаність з будь-яких питань і
таємниць світового устрою. До речі, путін сам якось згадав, що в скрутні
роки розвалу СРСР, підробляв, таксуючи на своїх «Жигулях». Навіть
Карлсон, при всій своїй заангагажованості й сервільності, не витримав і
сказав, що таких дурниць і фантазій у своєму житті не чув!
Якщо ж на ці «аргументи» спробувати подивитись з наукової точки
зору, вони починають сипатись, мов труха. Історичні студії свідчать про
повну відсутність історичного підґрунтя для путінських тверджень, вони є
чисто маніпулятивними і спекулятивними. І ця книга, «Просторові межі
українського світу, комплекс уявлень і їх реалізація в ранньомодерній
Україні», яку я сьогодні репрезентував, містить багато контраргументів
кремлівській пропаганді, адже питання приналежності й розмежування
територій є в ній головними.
Робота над книгою розпочалась у 2020 р., до початку
повномасштабної російської агресії проти України. Ми вирішили
предметно розглянути, які були уявлення в українських елітах ХVI – ХVIІ
ст., тобто, у середовищі шляхти й козацької старшини, про межі
українського світу, в період, коли були визначені засади територіальної
конфігурації української державності. Те, що було пізніше, в ХVIІІ – ХІХ
ст. – лише варіації, ремікс напрацювань попередніх часів.
І найважливіше у світлі сучасної війни – питання, як у той
визначальний період сприймалися українські терени сусідами –
Польщею, Кримським ханатом, Угорщиною, московією? Особливо
цікавою є позиція останньої, ми ретельно відстежили її за джерелами
вищого рівня, включаючи царські грамоти, сенатські укази, дипломатичне
листування тощо. Думаю, цю книгу можна буде взяти на переговори
після нашої перемоги, і сказати опонентам: ви ж так любите історичні
оповіді, то давайте предметно подивимось, по документах і картах, які
кордони реально існували між нами у класичний період ХVI – ХVIІ ст.
Одна із карт у книзі відображає межі українського простору, визнані
московією. І що ми бачимо? На півночі межа проходить до Вітебська, на
заході – до Вісли, включаючи все Підляшшя і Турово-Пінщину, включно з
Перемишлем і Любліном. На півдні – є царська грамота 1686 р., де чітко
зазначено, що територія від Дніпра до Чорного моря – це землі Війська
Запорозького низового. Ніякої новоросії там немає!
На сході провели розмежування між Військом Запорозьким низовим
і донськими козаками по річці Кальміус, на якій стоять Донецьк,
Маріуполь, Бахмут. Вся ця територія віднесена до Ізюмського полку
слобідського, землі на до лівобережжя Дону – територія Острогозького

полку, по річці Суджа – Сумського полку. Сенатським указом 1746 р.
узбережжя Азовського моря визнавалось землями Війська Запорозького.
Це підтверджують ярлики золотоординських і кримських ханів,
починаючи з Тохтамиша, тобто з початку ХV ст.
Річ Посполита теж визнавала кордон між нами по Віслі. Польські
автори Ян Анжей Красинський, Ян Янушовський та ін., вважали
Підляшшя безперечним українським простором, адже русини там
оселились раніше поляків. Тобто у ранньомодерні часи жодних проблем
з визнанням сусідами українських земель, з маркуванням нашої території
– не було.
Вже у новітню добу, у ХІХ ст., коли останні залишки української
державності були ретельно вичищені колоніальною владою, московія
активно просуває твердження, ніби то вони – Русь, і всі зазначені землі –
їх територія.
– Під час того інтерв’ю путін демонстрував Такеру Карлсону
якісь папірці, назвавши їх «листи Богдана Хмельницького до
московського царя», щоб обгрунтувати претензії до сьогоднішньої
Української держави. Нещодавно виповнилось 370 років
Переяславській раді, хоч цей ювілей практично проігнорували у
москві, на відміну від радянських часів, коли він гучно й помпезно
відзначався.
І все ж, у світлі політики деколонізації, чи не варто крізь цю
лінзу подивитись й на особу гетьмана? Адже саме з підписаних
Хмельницьким переяславських угод почалося поступове
поневолення й поглинання України московією. Певно, гетьман не
такими бачив наслідки цього союзу, але враховуючи наслідки –
наміри й сподівання не мають значення…
– Категорично не згоден. Це застарілий підхід, більше характерний
для української історіографії кінця минулого століття. Щоб оцінити
політику й дії Богдана Хмельницького, його треба вписати в контекст
епохи, подивитись на тогочасні реалії очима людини середини ХVІІ ст.
Треба розуміти, що уявлення про державу й незалежність у
ранньомодерні часи було зовсім іншим, ніж у ХХ або ХХІ століттях. Тоді
держава ототожнювалась із наявністю правителя, який увінчував
соціальну структуру суспільства. І не так принципово, підпорядковується
він комусь, чи ні, – є правитель, котрий має внутрішній суверенітет,
видає закони – значить є держава.
При цьому важливо, щоб підпорядкування іншим правителям
відбувалось на засадах договору з обопільними правами й обов’язками.
Чимало європейських держав користувались такою схемою, і
балансували між більшими, сильнішими потугами, переходячи від одного
протекторату до іншого. Класичний приклад – Баварія, Саксонія, чи
ближча до нас Молдова, яка мала досвід перебування то під турецьким,
то польським, то австрійським протекторатом, не дозволяючи себе
проковтнути.
Отже, Хмельницький відновив українську державність у вигляді
Гетьманщини і став правителем. Але він ще мав добитись міжнародного
визнання, щоб всі сусіди вважали законною нову державу. За тодішніми
звичаями для цього треба було, щоб хтось із християнських сусідів узяв

нове державне утворення під своє крило на засадах договору з
рівноправними зобов’язаннями сторін.
Хто міг тоді це зробити з християнських держав? Річ Посполита –
ні, ми були в стані війни, Австрія тоді була її союзницею. Швеція тоді не
цікавилась цими питаннями. З найближчих сусідів залишалась тільки
московія, вічний ворог Речі Посполитої. І тут сходились інтереси – через
царя добитись міжнародного визнання гетьманщини, легітимізувати себе
як правителя, а також – залучити московське військо союзником проти
польського короля. І не через приєднання до московії, а шляхом
укладання договору протекторату з обопільними правами і обов’язки
царя і гетьмана, що й було зафіксовано березневими статтями.
І москва довго тому опиралась. Вона марила українськими
землями ще з кінця ХV століття, але хотіла їх просто приєднати,без
всяких обіцянок і зобов’язань. А Хмельницький просував визнання
держави, тому Переяслав був для москви, як кістка в горлі. як це не
здається дивним. Бо треба було знищити державу, щоб інтегрувати її
територію. Московія ціле століття витратила на це, і ще майже стільки ж
– на ліквідацію української окремішності. Бо Магдебургське право,
литовський статут, яких в росії ніколи не знали, діяли на наших теренах
до 30-х років ХІХ ст. На них була зав’язана система власності, майнових
прав тощо.
Тож Хмельницький добився усіх своїх цілей, Бутурлін привіз йому
від царя знаки визнання – булаву, бунчук, пернач. Всі його сприймають,
як легітимного незалежного володаря – і шведський король, і
брандербургський курфюрст, і кримський хан. Так що в тих історичних
умовах, то був виправданий і виважений крок. І те, що пізніше чинив
Мазепа – вписувалось в задані Хмельницьким політико-правові
координати.
Адже за тодішніми правилами, якщо протектор порушує умови
договору – а московія робила це повсякчас, то протежований має повне
право розірвати договор протекторату. І в Європі сприйняли
правомірними дії Мазепи, і його наступника – Пилипа Орлика вважали
законним гетьманом, хоч і в екзилі, з ним мали стосунки французький і
шведський королі, турецький султан та інші.
Юридично саме московія денонсувала Переяславську угоду вже
через два роки після її підписання, уклавши за спиною Хмельницького у
1656 р. Віленське перемир’я з Річчю Посполитою, тим розірвавши
військовий союз з Україною проти поляків. Це викликало обурення
Богдана Хмельницького і він розгорнув активну діяльність по створенню
нової коаліції проти Польщі з такими європейськими країнами, як Швеція,
Бранденбург, Трансільванія. Наступним кроком мав бути перехід до
поліпротекторату, щоб Україна була під протекторатом одночасно царя,
турецького султана, шведського короля, бажано ще й польського. Тоді
жоден з протекторів не дав би іншому нас з’їсти, щоб суперник не
посилився. І це була правильна стратегія виживання у ворожому
оточенні.
На жаль, смерть гетьмана зруйнували ці плани, а нащадки Хмеля
виявились не такими здатними, як він, і дозволили москві перетворити
переяславську угоду на протилежність – з акту визнання суверенітету на
відправний пункт для уярмлення України. Тим не менше, українські еліти

високо цінили березневі статті й аж до початку ХІХ ст. посилались на
них, вимагаючи у російської влади збереження своїх прав і привілеїв.
Поза сумнівом, Хмельницький – знакова постать нашої історії, він з
нічого відродив українську державу, зумів добитись її міжнародного
визнання, попри те, що жоден із сусідів не бажав її існування.
– У продовження тему переосмислення ролі особистостей в
історії. Зараз йдуть активні дискусії навколо письменника Михайла
Булгакова. Висновок Інституту національної пам’яті що його
творчість безпосередньо пов’язаний з глорифікацією російської
імперської політики та українофобією, відповідно, згадки про
Булгакова підлягають деколонізації, – викликала неоднозначну
реакцію в суспільстві. Мовляв, так, він допускав некоректні
висловлювання проти українців, але ж це – безперечно,
талановитий письменник, котрий народився і виріс у Києві. Ваше
ставлення до цього питання?

– А як я можу ставитись, якщо я – голова експертної комісії УІНП з
питань визначення належності об’єктів до символіки російської
імперської політики, і висновки про які ви питаєте, я сам підписав разом
із колегами? По Булгакову комісія одноголосно прийняла не одне, а два
рішення: перше про те, що він за своїм світоглядом є затятим
українофобом, його творчість є одним із символів російської імперської
політики, і присвоєння імені Булгакова об’єктам топонімії, встановлення
на честь письменника пам’ятників було втіленням русифікації й
колоніальної присутності. І другий висновок – про необхідність
переформатування музею Булгакова в Києві.
Підкреслю, мова йде ні про заборону творів письменника, як дехто
це трактував, ні про закриття меморіального музею в Києві. А про
критичне переосмислення його творів і концепції музейної експозиції у
світлі сучасної війни, розв’язаної російською владою з метою
відновлення колоніальної влади над Україною. Ми просто не маємо
права ігнорувати цей фактор.
Взагалі, вважаю, тут немає підґрунтя для дискусій. Людина, яка
дезертирувала з армії УНР, вступила в білу добровольчу армію, й
воювала проти українців, для якої українська держава історична
помилка, а українська мова – «гнусний язик», – не є українофобом?
Плюс особливі відносини із Сталіним, котрий разів двадцять дивився
п’єсу «Дні Турбіних», і вберіг автора, котрого вважали білогвардійським
письменником, від репресій.
Яскрава імперська підкладка сприяла і його потужній розкрутці в
кінці радянського періоду. Тоді зникла монополія партії на ідеологію, і
КДБ почало заповнювати цей вакуум, розкручуючи митців з
протилежного табору, якщо в них була виразна імперська чи
русофільська база – Солженіцина, Булгакова, Бродського та ін.
В тому немає нічого парадоксального, адже яка б не була вивіска
на фасаді російської держави – царський режим, більшовицька
диктатура, єльцинска псевдодемократія, путінський авторитаризм, за
нею – незмінна імперська сутність. А те що Булгаков – киянин занародженням, не є якоюсь індульгенцією, у Києві завжди було повно
імперців.
З досвіду роботи комісії, можу сказати, що топоніміка – це
лакмусовий папірець, який виявляє потенційних колабораціоністів.
Скільки ще треба Буч, Ірпенів, Гостомелів, Маріуполів, щоб усі зрозуміли
небезпеку колоніальної спадщини, навіть якщо вона криється під
привабливою мистецькою обгорткою?
– Чи стали для Вас шоком неймовірні звірства, що їх коїли
російські окупанти у тих та інших українських містах? Позбавлені
жодного сенсу у військовому плані, вони безглуздою,
немотивованою жорстокістю нагадують найпохмуріші часи
середньовіччя.
– Знаючи кривавий шлях російської імперії, що безперервно
тягнеться з глибин віків, я не був здивований. Точно такі звірства
росіяни коїли і в ХVI – ХVIІ віках. Вони завжди жили в тій парадигмі, що
вони богообрані, що будь-яка їх поведінка – виправдана правителем, тож
не треба рефлексувати. У них не було цивілізації як такої, тонкий шар так
званої «русской культури» – лише бутафорія для маскування
справжнього хижацького нутра. Культ люмпена, гопника, примат грубої
сили над культурою й інтелектом старанно насаджувався там за
радянської й пострадянської влади – весь цей «шансон», АУЕ, фільми
«Брат» і «Слово пацана»… Це свідомо робилося, щоб темну агресивну
масу можна було використати для будь-яких цілей і дій. І сучасна квінтесенція «руского міра» – знаменита фраза: хто вам дозволив так гарно жити? Малоосвічені вихідці з депресивних російських регіонів, котрі становлять основу їхнього війська, потрапивши під Київ,
просто отетеревіли, побачили європейські будинки, інфраструктуру,
дороги. Їм же втовкмачували зовсім інше, що в Україні люди буцімто
голодують під гнітом хунти, і мріють скоріше повернутись до російського
стійла, під міцну государеву руку. Сум’яття в головах від когнітивного
дисонансу, ще більше підштовхувало їх природу: ах, ви живите краще
нас, треба зробити, щоб стало гірше! Це остаточно зривало в них
планку, й вони коїли страшні звірства.
Добре про це знаю, бо сам пережив початок війни в Ірпені. Мені
дуже пощастило – окупанти не дійшли 500 метрів до тієї частини
селища, де мій будинок. Ми виїхали 8 березня 2022 р., коли залишатись
далі було неможливо – вже не було ні світла, ні води, ні газу. Довго не
міг зважитись, адже оголошувані коридори для евакуації часто все одно
обстрілювали. А зі мною – ще тесть, 82 роки і мама, 90 років. 8 березня,
на щастя, було тихо, я посадив маму на садову тачку – сама б вона не
дійшла, і так, втрьох, поплентались до мосту. Там нам допомогли
волонтери переїхати через річку. Повернулись 31 квітня. Поруч все
поруйновано, наша хата – дивом вціліла.
– Звичайно, прогнози – річ дуже невдячна, особливо у такій
ситуації, як наша. І все ж, оскільки Ви вивчали багато воєн і битв, в тому числі з нашим одвічним ворогом – московією, спитаю: які
маєте передчуття стосовно завершення цієї війни?
– Коли, якою ціною – сказати важко, але однозначно, перемога
буде наша. На підтвердження наведу два фактори. Це перша війна, яку
ми ведемо на одному фронті, ніхто по нам к спину не стріляє. Навпаки,
маємо союзників, хай не завжди достатньо рішучих. По-друге, росія
вигравала усі війни, починаючи з ХVIІІ ст., тільки тоді, коли у її складі
були українські військові частини. Зараз їх немає.
Так що переможемо. Ми могли б виграти восени 22 року, якби мали
хоча б стільки зброї, як зараз. Цього могло б вистачити, коли відбулось
звільнення Харківщини, розпочався наступ на півдні, лінії суровікіна ще
не було, тоді ворожа оборона могла посипатись…
Вивчення історії говорить й про неминучість розпаду росії в
майбутньому. Адже всі імперії у світі розвалились, залишились тільки
Китай і росія. Коли це може статися? Може через десятиліття, а може – й
завтра. В історії часто найнесподіваніші речі приходять раптово й
неочікувано. Але це обов’язково буде…